Приниження пенсіонерів та голодні студенти. Огляд регіональної преси

Місцеві газети пишуть про №-нний візит Президента до Івано-Франківська, який на цей раз відбувся офіційно. Але ми спробуємо дізнатись з газетних публікацій про те, чим живуть прості прикарпатці, які проблеми їх хвилюють у щоденному житті.

Протягом останніх двох тижнів склалася дивна і незрозуміла ситуація із отриманням зарплати працівниками бюджетних установ в місті і області, що користуються послугами банку «Надра». Починаючи з понеділка 2 лютого біля банкоматів та кас цього банку вишикувалися довгі черги, в яких люди прагнуть отримати заробітну плату за останній місяць.

Газета «Івано-Франківський оглядач» подає коментар головного редактора Анатолія Теличко: «Моя дружина вже протягом двох тижнів не може отримати повністю зарплату (600 грн.) вже двічі стояла в черзі і отримала лише 400 грн. тобто за один раз каса видає 200 грн. 

В день, коли відбулася ця розмова, я підійшов до каси, щоб отримати решту зарплати дружини. Черга була десь 30-40 людей. Видавали по 300 грн.,а  жінка, яка щойно отримала гроші, стала обурюватися, що їй залишилось доотримати 160 гривень, а їй не видають. Коли я запитав касирку, на якій підставі жінці не видають решти 160 грн., та погодилась видати цій жінці решту. Ця жінка працює в центрі дитячої творчості, живе в селі. То за такі гроші людина мала би ще раз стояти в черзі? ..  Мені сказали: чоловіче, та сьогодні привезли в касу лише 20 000 грн. Якщо б видавати по тисячі, то половину людей слід було б нагнати, а так отримають хоч трохи».

Так само через проблеми з виплатами стипендій через банківську систему страждають і студенти. Газета «Експрес» пише: «На кухнях у гуртожитках тепер справжній ажіотаж… Щоб витрачати менше продуктів, варять все колективно. Знесли з трьох кімнат все, хто що має, і в казанок. Вперше за багато років з’явилися в гуртожитках прохачі продуктів».

Але наші студенти завжди знаходять вихід із скрутних ситуацій. Далі газета пише про студентське «ноу-хау»: «Антикризовим ноу-хау для мешканців гуртожитків стали підзаробітки офіціантами чи охоронцями в нічних клубах. Біля барної стійки з підносом в руках студенти готуються до пар. Дарма, що вранці треба йти на заняття. Оскільки за науку грошей і так не дають, можна виспатися прямо на лекції».

Гірше ситуація у випадку з пенсіонерами. Газета «Вечірній Івано-Франківськ» описує обурення молодої особи, яка стикається з буденним явищем в Івано-Франківську – пільговим проїздом пенсіонерів у громадському транспорті.

 «Добираючись на роботу маршрутками, щодня спостерігаю таку сцену. Ось водій відмовив пані поважного віку отримати своє місце в його маршрутці. Жіночка замість того, щоб тихо вийти (як більшість пенсіонерів) з автомобіля, спитала водія, скільки у салоні пенсіонерів. Той обурився: «Моя маршрутка – кого хочу, того везу. Або ви зараз виходите з маршрутки, або я нікуди не їду. Через вас люди запізняться на роботу». Бідній бабусі, яку мимоволі зробили «ворогом народу», не залишилось нічого, як вийти з автобуса».

Але є й позитивні історії, щоправда такого характеру:  «До маршрутки несміливо заходить старенька (чи старенький) і питає у водія: «Можна за посвідченням?».

Далі сцена розгортається залежно від настрою «господаря» авто. Часом діалог звучить так:

- Сідайте! – відповідає водій з цісарською гідністю. Подивіться, яким щасливим вогником спалахують очі пенсіонерів у цей момент…Але чомусь у мене настрій після споглядання стареньких, абсолютно псується. Я подумки промовляю: «Не дай, Боже, в нашій державі дожити до пенсії»… Пенсіонерів перетворили на прохачів милостині».

Бродять Івано-Франківськом масово й інші «прохачі» - «вуличні» менед­жери. Вони ходять по офісах та квартирах з косметикою, книжками, тонометрами, посудом і купою всього того, що люди можуть собі купити в магазині чи на базарі і без них. Газета «Репортер» проводить опитування мешканців міста і з’ясовує їх досвід від спілкування з «менеджерами»:

Пані Христина, 70 років: «Я впустила в квартиру продавця, який запропонував продукцію з виставки з 50 % знижкою. В набір входило: пояс для схуднення, ручний міксер, набір ножів та цибулерізка. Все це коштувало 250 гривень. Я купила два набори — була впевнена, що згодяться. А коли він пішов, я збагнула, що не така вже й добра ця покупка. Довелося із цим змиритися».

Пані Ірина, 48 років: «На роботу прийшли юні дівчина і хлопець. Відрекомендувалися як студенти медичного інституту. Сказали, що міряють всім безкоштовно тиск, мовляв, для досліджень. Поміряли й мені. Запропонували купити прилад. Я купила, але вже дуже скоро він почав вимірювати тиск неправильно».

Пані Оксана, 30 років:«До мене на роботу прийшов представник фірми «Брізар». Він сказав, що дуже скоро у них відкриється магазин, в якому продаватиметься їхня косметика за удвічі вищими цінами. Тоді він пропонував дуже вигідний товар: дешеві та стійкі олійні парфуми. Як виявилося пізніше, парфуми були препоганої якості. Тому що в мене тепер — алергія».

Газета «Галичина» описує ситуацію на ринку медикаментів:

«Зростання цін на ліки позначилося й на вартості анти застудних, протизапальних препаратів. Навіть швидкодіючі пігулки типу індійських «флюколдів» подорожчали удвоє, а «трайсілс» та інші льодяники від кашлю – й учетверо. Про «серйозні» ж медикаменти й балакати годі. За елементарними підрахунками, курс «хіміотерапії» проти грипу чи інших ГРВІ коштує нині на 50 – 70 гривень дорожче, ніж торік».  

Але оскільки “Галичина” – газета обласної ради, то одразу вказує і на шлях виходу з кризової ситуації: «Якщо грип лікувати, то одужаєш за два тижні, коли ж не боротися з ним, то він сам мине за 14 днів», – так полюбляють жартувати терапевти. І цим мовби підтверджують, що фармакологічні препарати і справді не вбивають віруси, а лише згладжують перебіг хвороби. А заодно й підказують нам вихід в умовах зростання цін на ліки – вдаватися радше до народних та інших методів профілактики й лікування … ніж ковтати всіляку «хімію». Тим паче, що…лікують не стільки пігулки та ін’єкції, скільки беззастережна віра пацієнта в їхню допомогу. Отже, головне — вірити в одужання...».

Отже, головне вірити. Вірити, що не захворієш, вірити, що «моя міліція мене береже»…

Тим часом заступник начальника міського відділу внутрішніх справ підполковник міліції Андрій Прусак через головний орган Івано-Франківської міської ради - газету «Західний Кур’єр» інформує населення про новий вид злочинів:

«У місті почастішали випадки крадіжок, у яких винні самі потерпілі... - Приходить людина додому, залишає в коридорі барсетку чи інші речі, не закриває вхідних дверей й заходить до квартири. Цим користаються злодії, які через незачинені двері заходять в коридор і викрадають речі. Лише за тиждень таким чином було скоєно дев’ять крадіжок».

А от вічно опозиційна газета «Прикарпатська правда» згадує про дозвіл влади купувати зброю. «Ситуація в суспільстві набирає загрозливих масштабів. Дна ми ще не досягли, але невпинно летимо туди. Влада паралізована. Не знає що робити. ЇЇ дії хаотичні і безсистемні…Наприкінці минулого року Міністерство внутрішніх справ прийняло рішення дозволити громадянам вільно купувати пістолети пневматичної дії… Сумна статистика свідчить, що в нашому суспільстві відсутня культура поводження зі зброєю як така…”

Газета  «Галицький кореспондент» (близька до народного депутата Романа Ткача) пише: «ймовірність некерованих акцій протесту громадян, незадоволених владою, нині утричі вища, ніж чотири роки тому. Причому акції, які вже відбулися наприкінці минулого - на початку цього року, продемонстрували, що люди організовуються стихійно, без участі політичних партій. Не виключено, що коли цей процес набуде критичної маси, може статися вибух».

А далі газета з’ясовує, щоправда, не у простих громадян,а внародних депутатів від Івано-Франківщини, депутатів обласної і міської рад, питання: «Чи існує загроза соціальних бунтів і як їм можна запобігти?». Одразу повідомляємо, що всі опитувані сказали, що народ бунтувати не буде, але найцікавіша відповідь у Романа Ткача, народного депутата України, з фракції „НУ-НС”:

 «За моїми особистими відчуттями, галичани ніколи не надіялися, не надіються і не будуть надіятися на владу. Принаймні 90 відсотків галичан. І в цьому сьогодні, певно, плюс. От я сам живу в селі, і тому скажу так: час перепросити город і сапку, скоро весна...»

І справді геніальне рішення: якби Ткач і йому подібні взялися за сапки і почали вирощувати картоплю, замість вічно працювати на керівних посадах, то може б дійсно й бунтів би не було, і жити б якось стало веселіше.

Василь Хом’як, «Остров»